У Верховній Раді зареєстровано законопроєкт про внесення змін до статті 146-1 Кримінального кодексу України, яка встановлює відповідальність за насильницьке зникнення. Попри значний суспільний резонанс, повний текст документа на момент підготовки матеріалу ще не був оприлюднений, тому його зміст наразі аналізується на підставі доступної інформації.

З огляду на заяви авторів ініціативи, законопроєкт має на меті встановити чіткі межі між законними мобілізаційними заходами та діями, які можуть містити ознаки кримінального правопорушення.

Фактично йдеться про одну з найрезонансніших спроб останніх років запровадити спеціальну кримінальну відповідальність за окремі порушення прав громадян під час мобілізаційних заходів.

Які дії пропонують визнати злочином

З оприлюднених описів законопроєкту випливає, що кримінально караними можуть стати:

• незаконне утримання особи у приміщеннях ТЦК та СП;
• примусове перебування громадян на збірних пунктах або у військових частинах без передбачених законом підстав;
• утримання особи понад строки, встановлені законодавством для адміністративного затримання;
• вилучення мобільних телефонів або інших засобів зв’язку з метою унеможливити повідомлення про місцеперебування чи контакт із родичами та адвокатами.

Законопроєкт встановлює диференційовану шкалу покарань залежно від ролі та обставин вчинення правопорушення:

• 3–5 років позбавлення волі — за базовий склад (незаконне утримання, затримання понад 3 години, вилучення засобів зв'язку);
• 5–8 років — для керівників ТЦК, які віддали наказ про протиправне затримання;
• 7–12 років — у разі вчинення діяння щодо неповнолітніх, групою осіб або із застосуванням жорстокого поводження.

Чому зараз складно притягнути до відповідальності

Практика показує, що сьогодні притягнення посадових осіб ТЦК до кримінальної відповідальності за подібні дії є надзвичайно складним. Причина полягає не лише у складності доказування, а й у відсутності спеціальної норми, яка б прямо охоплювала випадки незаконного утримання громадян під час мобілізаційних заходів. У більшості випадків правоохоронні органи вимушені розглядати такі ситуації через призму статей про перевищення влади або службових повноважень. Проте для притягнення особи до відповідальності за такими статтями необхідно доводити додаткові обставини, наслідки та причинно-наслідковий зв’язок, що суттєво ускладнює перспективу кримінального провадження.

Саме тому численні заяви громадян про незаконне утримання або обмеження свободи пересування нерідко не призводили до реальних результатів у кримінально-правовій площині.

Незаконний наказ не звільняє від відповідальності

Важливою особливістю законопроєкту є спроба врегулювати питання відповідальності за виконання завідомо незаконних наказів. На практиці рішення часто приймаються керівниками, а безпосередньо реалізуються підлеглими військовослужбовцями або працівниками. Саме тому посилання виконавця на отриманий наказ не повинно автоматично звільняти його від відповідальності за очевидно незаконні дії.

Такий підхід відповідає загальним принципам кримінального права та міжнародним стандартам відповідальності посадових осіб.

Політична воля залишається головним питанням

Попри суспільний запит на посилення відповідальності за порушення прав громадян під час мобілізації, остаточна доля законопроєкту залишається невизначеною. Останніми роками вже були приклади законодавчих ініціатив, спрямованих на встановлення відповідальності посадових осіб ТЦК та членів військово-лікарських комісій. Частина з них навіть проходила перше читання, однак роками не доходила до остаточного ухвалення. Тому ключове питання сьогодні полягає не стільки у змісті запропонованих змін, скільки у готовності парламенту підтримати такі рішення.

Що це означає для громадян

Якщо закон буде ухвалений, громадяни отримають додатковий механізм захисту від можливих зловживань під час мобілізаційних заходів, а правоохоронні органи — чіткішу правову основу для реагування на випадки незаконного утримання людей або приховування їхнього місцеперебування.

Водночас важливо розуміти: навіть ухвалення нової кримінальної норми не вирішить автоматично всі проблеми правозастосування. Ефективність таких змін залежатиме від роботи слідчих органів, судової практики та готовності держави забезпечувати реальний контроль за дотриманням прав людини під час мобілізаційних процесів.

Саме тому поява законопроєкту можна розглядати як важливий крок у напрямку посилення правових гарантій для громадян. Однак чи стане він законом і чи буде реально працювати на практиці — покаже подальший розгляд документа у Верховній Раді.