Питання звільнення військовослужбовців за сімейними обставинами у період воєнного стану давно вийшло за межі формального застосування норм закону. Воно перетворилося на точку постійного напруження між публічним інтересом оборони держави і приватними обставинами конкретної людини, яка опинилася в ситуації, коли служба і сім’я об’єктивно не можуть співіснувати без конфлікту.

Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» містить перелік підстав для такого звільнення, однак сама наявність норми не означає її реальну дієвість. Практика показує, що ключова проблема виникає не на рівні права, а на рівні його реалізації: відмова у видачі необхідних документів, формальне оцінювання доказів, спроби підмінити перевірку сімейного стану фактичною оцінкою доцільності звільнення.

Найбільш конфліктною залишається категорія справ, пов’язаних із необхідністю догляду за батьками або іншими родичами з інвалідністю І чи ІІ групи. Саме тут виникає базова колізія: закон вимагає довести відсутність інших осіб, здатних здійснювати догляд, тоді як у реальному житті «наявність» родичів далеко не завжди означає їхню фактичну здатність або можливість виконувати цей обов’язок.

Окремий пласт проблем пов’язаний із процедурою. Відповідно до пункту 223 Положення, затвердженого Указом Президента №1153/2008, військовослужбовець подає рапорт із документами, що підтверджують підстави для звільнення. Водночас ключовим доказом у таких справах є акт обстеження сімейного стану, який формується територіальним центром комплектування та соціальної підтримки. Саме цей документ на практиці часто стає «вузьким місцем» — його або не видають, або створюють штучні перешкоди для його отримання.

Судова практика у цій частині вже достатньо сформована і, що показово, переважно не на користь ТЦК та СП. Так, рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду у справі №600/5702/25-а бездіяльність ТЦК було визнано протиправною, а сам орган зобов’язано провести обстеження сімейного стану військовослужбовця та скласти відповідний акт. Аналогічний підхід продемонстрував Волинський окружний адміністративний суд у справі №140/2166/25, де прямо вказано, що ТЦК не має дискреції вирішувати, чи проводити перевірку — це його обов’язок.

Водночас суди звертають увагу і на процесуальну дисципліну самих заявників. Закарпатський окружний адміністративний суд у справі №260/3485/25 відмовив у задоволенні позову саме через неналежний спосіб звернення: адвокатський запит не замінює заяву від особи або її представника, а отже не створює обов’язку для ТЦК діяти.

Ще більш складною є практика щодо оскарження безпосередньо відмов у звільненні. Саме тут суди змушені відповідати на питання, яке закон сформулював лише частково: що означає «відсутність інших осіб», здатних здійснювати догляд.

Ключовим орієнтиром стала постанова Верховного Суду від 27 лютого 2025 року у справі №380/16966/24. Суд прямо відійшов від формального підходу і закріпив принцип, за яким юридична наявність родичів не дорівнює їхній фактичній наявності. Якщо інша особа об’єктивно не може здійснювати догляд — зокрема через проходження військової служби, перебування в полоні чи інші обставини — вона вважається відсутньою у розумінні закону.

Цей підхід вже отримав розвиток на рівні судів першої інстанції. Івано-Франківський окружний адміністративний суд у справі №300/8061/25, розглядаючи ситуацію, де брат позивача також проходив військову службу, прямо застосував логіку Верховного Суду і зобов’язав військову частину прийняти рішення про звільнення. Подібну позицію зайняв і Львівський окружний адміністративний суд у справі №380/49/26, де було визнано неправомірним покладення обов’язку догляду на братів і сестер, які не зобов’язані і фактично не здійснюють його.

Водночас практика не є однорідною. Чернівецький окружний адміністративний суд у справі №600/5989/25-а відмовив у задоволенні позову, наголосивши, що виїзд родича за кордон є наслідком його власного вибору, а не об’єктивною перешкодою. Суд фактично підкреслив, що закон не дозволяє ігнорувати членів сім’ї лише тому, що вони перебувають у «незручному» для догляду становищі.

Таким чином, сьогоднішня судова практика не дає універсальної відповіді, але чітко окреслює критерії. Суди поступово зміщують фокус із формального переліку родичів на реальну можливість забезпечення догляду, водночас залишаючи високі вимоги до доказування і процесуальної коректності.

Для військовослужбовців це означає просту, але жорстку річ: право на звільнення за сімейними обставинами існує, але воно не працює автоматично. Його потрібно доводити — документами, фактами і, нерідко, у суді.

Саме тут практика військових адвокатів набуває вирішального значення. Команда ASAP Lawyers системно супроводжує такі справи, формуючи правову позицію ще до подання рапорту і вибудовуючи доказову базу з урахуванням актуальної судової практики, включно з позиціями Верховного Суду. У нинішніх умовах це вже не питання зручності — це питання результату.