Постанова Кабінету Міністрів №153 запровадила механізм, який мав бути максимально простим: держава платить одноразову винагороду у 1 млн гривень військовослужбовцям віком 18–24 років за службу під час воєнного стану. Концепція зрозуміла — це не просто стимул, а фактично компенсація за ризик.

Однак на практиці цей механізм почав працювати інакше. Проблема полягає не у самій ідеї, а у способі, яким сформульовані умови її реалізації.

Нормативна конструкція побудована на поєднанні кількох критеріїв: вік на момент вступу, дата початку служби, форма служби, тривалість участі в бойових діях та статус на момент набрання чинності постановою. Саме ця комбінація і створює ситуації, коли особи з фактично однаковим досвідом служби опиняються в різному правовому становищі .

Показовим є приклад військовослужбовців, які були мобілізовані після 24.02.2022 у віці до 25 років, проходили службу протягом кількох років, але звільнилися до 13.02.2025 не за станом здоров’я. Формально вони не підпадають під умови виплати. Водночас особи, які уклали контракт пізніше, але відповідають формальним критеріям, отримують винагороду в повному обсязі. Різниця між цими категоріями визначається не характером служби, а датами і юридичною конструкцією.

Окрема група — військовослужбовці, звільнені за станом здоров’я або після полону до набрання чинності постановою. У чинній редакції вони також не охоплюються механізмом виплати, попри те, що обставини їх звільнення прямо пов’язані з виконанням обов’язків служби. Саме щодо цієї категорії вже сформована судова практика, яка відходить від буквального тлумачення і виходить з природи правовідносин.

Зокрема, у рішенні Чернігівського окружного адміністративного суду суд прямо вказав, що постанова не містить прямої норми, яка б виключала право на виплату для осіб, звільнених зі служби, а звільнення за станом здоров’я є обставиною, яка не залежить від волі військовослужбовця. Відповідно, відмова у виплаті в такому випадку призводить до нерівного ставлення до осіб, які перебували у співставних умовах.

Суди виходять із того, що звільнення за станом здоров’я не може обмежувати право на винагороду, якщо воно пов’язане з виконанням обов’язків служби. Відсутність прямої заборони у постанові розцінюється як підстава для розширювального тлумачення, а не для відмови.

Схожа логіка застосовується і до військових, які уклали контракт до 24.02.2022, але продовжили службу під час воєнного стану. Частина судів визнає, що фактичне продовження служби в умовах війни має самостійне правове значення, незалежно від дати первинного контракту.

Наприклад, у рішенні Львівського окружного адміністративного суду зазначено, що продовження контракту під час воєнного стану може розглядатися як новий юридичний факт служби, що дає підстави для застосування постанови №153. Аналогічний підхід простежується у рішенні Луганського окружного адміністративного суду, де суд визнав укладення контракту після 24.02.2022 достатньою підставою для застосування механізму виплати.

У рішенні Львівського окружного адміністративного суду ця логіка поширена і на осіб, які до 24.02.2022 проходили строкову службу або навчалися у військових закладах, а після початку воєнного стану фактично продовжили службу. Суд дійшов висновку, що інше тлумачення призводило б до дискримінаційного підходу.

У цих рішеннях фактично застосовується підхід, за яким у випадку неоднозначності норми перевага надається тлумаченню, що забезпечує реалізацію права особи, а не його обмеження.

Ще один блок проблем пов’язаний не зі змістом постанови, а з її застосуванням у військових частинах. На практиці зустрічаються ситуації, коли неправильно визначається вік — замість моменту вступу на службу враховується поточний. Також фіксуються випадки обмеження кола осіб за видом підрозділу, хоча постанова не містить такого поділу. Окремо варто звернути увагу на практику перекладання обов’язку щодо оформлення виплати на самого військовослужбовця, хоча відповідні дії мають здійснюватися службами частини на підставі наказу командира .

У підсумку формується ситуація, коли одна і та сама норма породжує різні результати залежно від її тлумачення і застосування. Це, у свою чергу, стимулює збільшення кількості спорів, у яких суди фактично виконують функцію корекції нормативного регулювання.

Якщо оцінювати цю модель у цілому, то ключова проблема полягає у невідповідності між метою виплати і встановленими критеріями. Якщо виходити з того, що винагорода є компенсацією за службу і ризик у віці 18–24 років під час воєнного стану, то визначальним має бути сам факт такої служби, а не дата укладення контракту чи дата звільнення.

Поки ж критерії залишаються формалізованими і жорстко прив’язаними до часових меж, правозастосування буде залишатися нестабільним, а судова практика — продовжувати розширювати межі дії постанови.

У таких умовах ключове значення має не лише наявність права, а й правильна його правова кваліфікація. Саме від цього залежить, чи буде реалізовано виплату без спору, чи питання перейде у площину судового розгляду.