Судова практика щодо грошового забезпечення військовослужбовців у 2026 році вже не виглядає як набір розрізнених підходів. Через низку постанов Верховного Суду сформовано доволі чітку модель, у межах якої суд не просто вирішує спори, а фактично визначає правила застосування як Постанови Кабінету Міністрів України №168, так і загальних механізмів виплат у секторі оборони. І ключове тут — не розширення прав, а їх жорстка прив’язка до доведених обставин.

Перший блок цієї практики — індексація та індексація-різниця, де Верховний Суд у постановах від 07.01.2026 у справах №200/4742/24 та №200/65/25 фактично відмовляється від формального підходу до нарахування. Суд прямо вказує, що індексація не може визначатися «за замовчуванням», а потребує конкретного розрахунку, який враховує підвищення доходу військовослужбовця. У цих справах ключовим стало питання: чи перевищує фактичне підвищення грошового забезпечення суму можливої індексації. І саме ця арифметика, а не сам факт служби чи інфляційних процесів, визначає наявність або відсутність права на доплату. Власне, суд переводить спір із площини соціального права у площину фінансового розрахунку, де кожна цифра має значення.

Цей підхід не є новим, а логічно продовжує позиції, викладені раніше у справах №400/3826/21 та №200/564/23, де Верховний Суд підкреслював, що індексація має компенсаторний характер і не може застосовуватися ізольовано від змін у структурі доходу . Тобто суд не просто оцінює право, а перевіряє економічну логіку нарахувань, і саме це стає визначальним у таких спорах.

Другий блок практики — застосування Постанови №168, який у 2026 році набуває найбільш жорсткого вигляду. У постановах від 15.01.2026 у справах №360/341/23 та №560/15704/23 Верховний Суд фактично закріплює підхід, за яким виплата у розмірі 100 000 грн не є автоматичною надбавкою за сам факт служби в умовах воєнного стану. Суд виходить з того, що така виплата має чітко визначену правову природу — вона є винагородою за безпосередню участь у бойових діях або заходах із забезпечення оборони, і саме цей факт має бути доведений.

При цьому суд детально аналізує, які саме документи можуть підтверджувати таку участь: бойові накази, розпорядження, рапорти командирів, включення до складу угрупувань, довідки про участь у бойових діях. І саме відсутність цих документів стає ключовою підставою для відмови у виплаті. Показовими є ситуації, коли військовослужбовець фактично перебував у зоні бойових дій, але не був включений до виконання конкретного бойового завдання — у таких випадках суд прямо відмовляє у виплаті 100 000 грн, залишаючи лише базову винагороду у 30 000 грн. Це означає, що суд розмежовує «перебування» і «участь» як різні юридичні категорії.

Ця логіка отримує подальший розвиток у постанові Верховного Суду від 20.01.2026 у справі №200/5127/22, де предметом розгляду стали вже не лише виплати самому військовослужбовцю, а й вимоги членів сім’ї загиблого . У цій справі суд аналізує цілий комплекс виплат: додаткову винагороду за Постановою №168, надбавки за особливості служби, матеріальну допомогу, підйомні та інші складові грошового забезпечення.

Ключовим є те, що навіть у ситуації загибелі військовослужбовця суд не відходить від загального підходу і перевіряє кожну складову окремо. Зокрема, питання виплати додаткової винагороди у 100 000 грн розглядається через призму того, чи виконував військовослужбовець бойові завдання у відповідні періоди і чи підтверджено це належними документами. Тобто навіть у найбільш чутливих спорах суд не переходить до «презумпції права», а зберігає вимогу доказовості.

Окремий напрям формує постанова Верховного Суду від 17.02.2026 у справі №380/12292/23 (провадження №К/990/2217/24), яка стосується одноразової грошової допомоги. У цій категорії спорів суд детально аналізує умови виникнення права на таку допомогу, включаючи підстави її нарахування, порядок оформлення та необхідність підтвердження відповідних обставин. І тут простежується той самий підхід: навіть якщо особа формально підпадає під категорію отримувачів допомоги, цього недостатньо без підтвердження всіх юридично значимих фактів, передбачених нормативним регулюванням.

Це рішення важливе тим, що воно демонструє універсальність підходу Верховного Суду: незалежно від виду виплати — чи це додаткова винагорода, чи одноразова допомога — суд застосовує однакову логіку, яка базується на чіткому розмежуванні права і підстав його реалізації.

Завершує цю конструкцію процесуальний блок, який проявляється у постанові Верховного Суду від 21.01.2026 у справі №200/8730/24. У цій справі суд акцентує увагу на дотриманні строків звернення до суду і фактично наголошує, що навіть наявність матеріального права не гарантує його захисту у разі пропуску процесуальних строків без поважних причин. Це рішення підкреслює, що у таких спорах значення має не лише правильність вимоги, а й момент її заявлення.

У підсумку вся ця практика формує доволі жорстку, але логічно завершену модель. Верховний Суд послідовно відмовляється від підходу, за якого соціальний характер спору може знижувати стандарт доказування. Натомість він вибудовує систему, у якій кожна виплата має власну правову природу, кожна вимога — окремі умови, а кожен спір вирішується через доведеність конкретних обставин.

Це означає, що у 2026 році спори щодо грошового забезпечення військовослужбовців остаточно переходять у площину не декларацій, а доказів. І саме тому вирішальним стає не лише факт служби чи навіть участі у бойових діях, а те, наскільки ці обставини правильно зафіксовані у документах і можуть бути підтверджені у суді.

Практика ASAP Lawyers у цій категорії справ якраз і базується на цьому підході: робота починається не з формування позовних вимог, а з відновлення і систематизації доказів, без яких навіть очевидне право може залишитися нереалізованим.